Шановні десятикласники!!! У нас сьогодні урок позакласного читання!!! Проведемо його таким чином. У коментарях до цього допису вам потрібно написати про останню прочитану книгу українського автора. Поділитися своїми враженнями про неї. Дякую!!!!!(Допис винесу на головну сторінку блогу!!!!)
21.04.2021.
Українська література 10 клас . Контрольна робота з теми:"Творчість В. Винниченка, П. Тичини".
Результати чекаю до 21.04.2021 в особистих повідомленнях.
21.04.2021.Тема:"Афористичність, алегоризм і символізм поеми. Ідея вічного пошуку гармонії буття в поемі. Прийом монологу як спосіб саморефлексії автора".
Я думаю, що ви всі ознайомилися із поемою-симфонією П. Тичини "Сковорода". Робимо аналіз поеми:
Василь Стус після прочитання поеми-симфонії „Сковорода” сказав, що якби раніше дізнався про цей твір, то не був би такий категоричний в оцінці автора й у „Феномені доби” показав би Павла Тичину зовсім іншим.
У чому ж причина такої зміни Стусового ставлення до поета? Цей великий ліро-епічний твір літературно-філософського змісту наочно доводить, що талант не покинув П. Тичину і мало не до останніх днів свого життя автор „Сонячних кларнетів” творив свою поетичну історію, за художньою силою рівну „Божественній комедії” Данте.
Робота П. Тичини над поемою-симфонією „Сковорода” тривала з 1918 р. до кінця 1950-х рр. Поет скрупульозно опрацьовував матеріали про українського мандрівного філософа. Шістдесят папок на 2,5 тис. сторінок із помітками автора засвідчують масштаби його титанічної роботи. Перші розділи поеми-симфонії „Сковорода” опубліковані 1923 р. у журналі „Шляхи мистецтва” (№ 5), а натхненна праця над текстом тривала у 1923-1934, 1939-1940 рр. Сам П. Тичина впродовж цього часу неухильно перетворювався з поета-лірика на поета-епіка.
Жанр твору обраний не випадково: поема, що стоїть на зіткненні різних видів мистецтва, передбачала надзвичайно складну сюжетно-композиційну єдність. Як професійний музикант Павло Тичина був добре обізнаний із класичними симфонічними творами українських композиторів Миколи Лисенка, Михайла Калачевського, Петра Сокальського. За своєю будовою поема-симфонія „Сковорода” цілком вкладається в рамки таких великих музичних творів і складається з чотирьох частин: Allegro giocoso, Grave, Risoluto, Finale.
Симфонія - великий музичний твір для симфонічного оркестру, що складається з кількох частин, відмінних між собою за тональністю. Для симфонії характерне гармонійне поєднання звуків і півтонів звучання, героїко-драматичний пафос, експресія, лейтмотиви, нерівномірні елементи музичної архітектоніки.
На думку Станіслава Тельнюка, поема-симфонія „Сковорода” Павла Тичини - це прозріння мандрівного філософа, проте не варто забувати, що водночас це й прозріння автора, адже образ Григорія Сковороди у цьому творі час від часу набуває ознак образу-маски, якою затуляє своє обличчя сам автор. Наприклад, душевна вразливість Григорія Савича, коли він на кораблі прибуває з чужини, ступає на рідну землю й молиться красі української природи - це й горизонт світосприйняття автора „Сонячних кларнетів”. Поему-симфонію „Сковорода” написано з постійним використанням внутрішніх монологів мандрівного філософа, полілогів ліричного героя з його опонентами чи персонажами поеми, великих пластів риторичних запитань, які нагадують хор у грецькому театрі, що пояснював глядачам, події на сцені. І якщо автор припускає, що Україні бракує не лише Кармалюка, а й мудрого очільника й духовного провідника нації, то прозорливо бачить причини падіння УНР і труднощі побудови Української держави у майбутньому.
Як відомо, Г. Сковорода - останній представник давньої літератури, для творчості якого була характерна естетика барокової культури. У поемі П. Тичини бароко існує у високому й низькому стилях. Якщо йдеться про політичні негаразди, історичний період Руїни, то П. Тичина вдається навіть до брутального показу дикого танцю церковних споруд, який стає кульмінацією поеми. Коли „вдарила” Софія, згадавши, як гуляла з Десятинною церквою, тобто міняла гетьманів, які їй молилися („виціловували руки”) тільки задля того, щоб „народ держать”, ліричний герой усвідомлює, що вороги не забаряться, прийдуть і „нову премудрість проголосять, / та не по-темному, а просто”, тобто Росія вкотре кине Україну собі під ноги.
Образ учениці Григорія Сковороди Марії - особливий. Як і в містерії „Великий льох” Тараса Шевченка образи трьох дівчат-козачок, це також персоніфіковане уособлення України, тільки цього разу - більшовицької. І хоча (за текстом поеми) Марія стає коханкою царського генерала, який придушує Коліївщину, вона ж причетна до смерті Маринчиного (ця пастушка у Павла Тичини - Україна майбутнього) брата-гайдамаки (у підтексті - українського повстанця XX ст.), а Григорію Савичу пояснює свою хитку позицію його ж наукою і ментальністю українського народу: повільністю, терплячістю („сонливість бджіл і запах меду”). Марія переконана, що Україна „між Заходом і Сходом / ніколи не створить себе”, а з цього скористають лише „другі держави”, тому „краще / зсередини зірвати всю Росію, / аніж боротися за свободу по куточках”. Цю ідеологію, що в радянські часи набула формули „навіки з Росією, навіки з російським народом”, Павло Тичина розвінчує остаточно. Марія отримує дві кулі в плечі якраз від свого коханого, того вірнопідданого Росії офіцера, який іще недавно розправлявся з гайдамаками.
Наприкінці твору ледь не гине і сам Григорій Сковорода. Це своєрідна авторська алюзія на власну долю загроженого в кожну мить радянського митця.
Діалог із текстом
1. Як ви вважаєте, чому над поемою-симфонією „Сковорода” П. Тичина працював майже все своє зріле життя, але так і не завершив її?
2. Чим саме Григорій Савич був близький Павлу Тичині? Як ви розумієте поняття „образ-маска”? Чому Тичина прирівнював себе до Сковороди?
3. Розкрийте образ Марії.
4. Прокоментуйте думку В. Стуса про поему-симфонію „Сковорода”.
Відповіді на запитання запишіть у робочий зошит.
20.04. 2021.
Українська література 10 клас Тема:"Симфонія «Сковорода». Історія написання твору. Сковородинівська барокова традиція в українській літературі. Жанрове новаторство. ТЛ: жанр – поема-симфонія".
Продовжимо знайомство із літературним набутком поета, адже Тичина є автором не лише віршів, у його доробку знаходимо і твори значного формату. У першу чергу слід згадати незакінчену поему-симфонію „Сковорода”. Про історію її створення, жанрове новаторство, символіку, роль монологу та інше дізнаємося на уроці, який проведемо у формі створення опорного конспекта-шпаргалки.
1. Питання, відповіді на які слід записати у вигляді опорного конспекта
□ Історія написання твору.
□ Сковородинівська барокова традиція в українській літературі.
□ Жанрове новаторство.
□ Афористичність, алегоризм і символізм поеми.
□ Ідея вічного пошуку гармонії буття в поемі.
□ Прийом монологу як спосіб саморефлексії автора.
Історія написання твору
Над поемою „Сковорода” П. Тичина працював усе життя. Уперше неповний варіант твору був видрукуваний 1922 року в газеті „Вісті”, а в середині 1923 року — в № 5 журналу „Шлях мистецтва”. Роботу поет продовжив у 1923-1934 і у 1939-1940 роках. Матеріали ж збирав аж до 50-х років.
Поема має великий розмір, широке коло персонажів і охоплює значну територію — від Києва до Лейпцига, де зустрічаються молодий Радищев і Гете. Також в процесі роботи письменник змінював і власну концепцію поеми, і трактування образу головного персонажа. Чому поет звернувся до образу мандрівного філософа? 1920-ті р. позначилися зростанням інтересу до постаті Сковороди та його філософії. Світ побачили декілька книг про життя і погляди Григорія Савича. У 1922 році в Україні широко відзначили 200-річчя з дня його народження. Для живих душею людей важливою була людяність Сковороди, для Тичини він — символ світової гармонії і оборонець справедливості. це те, про що мріяла більшість людей після страшних подій революції.
Образ Сковороди став близьким поетові. Але він мав на меті не біографію філософа розказати, а віднайти історичні паралелі. Слід також відзначити, що Тичина звернувся до постаті Сковороди в нелегкий для себе період, коли перед ним постала проблема переосмислення власних життєвих поглядів.
Сковородинівська барокова традиція в українській літературі
Григорій Сковорода — найяскравіший представник українського бароко. Визначальною рисою його творчості був бароковий символізм, яким письменник послугувався для того, щоб пояснити існування Бога та Істини, тобто невидимих натур. Символічні образи містили в собі таємницю, яку слід було розгадати.
Сковорода утвердив у літературі принцип правдивого зображення дійсності, відстоював загальнолюдські ідеали добра та справедливості, був непримиренним борцем проти зла, патріотом, культивував повагу до інших народів та культур.
Він став предтечею нової української літератури, символом доброї старої України, останнім письменником доби бароко.
Українська культура ХІХ-ХХІ століть нерозривно пов'язана зі світом сковородинських ідей та образів: „сковородинцями” були і Котляревський, і Квітка-Основ'яненко, і Шевченко. Сковороді присвятив свою збірку „Замість сонетів і октав” Павло Тичина, про нього, видатного філософа та гуманіста, його пошуки гармонії у світі та в собі поет розмірковує у поемі-симфонії „Сковорода”. Микола Хвильовий називає Сковороду „великим українським філософом”.
Жанрове новаторство
Тичина започаткував новий літературний жанр — поему-симфонію. Симфонія в музиці — це найбільша музична форма серед усієї оркестрової музики, що складається, як правило, з чотирьох рівнозначних частин, які мають відмінну тональність залежно від свого розташування. Пізніше виникла романтична симфонія, для якої характерні певні новаторські елементи, такі як героїко-драматичний пафос, баладність, природна експресія. У своєму творі П. Тичина намагався досягнути таких тонів, такого звучання, які тільки можуть виникнути на межі зіткнення і гармонійного поєднання поетичної та музичної основ.
Отже, поема-симфонія — це великий за обсягом ліро-епічний твір зі специфічними смисловими центрами, внутрішньо вмотивованими характерами, діями й подіями, які у поєднанні з народнопісенними традиціями підкорені драматичним колізіям і відповідають задумові й концепції художнього твору.
Тичина любив і знав музику, в тому числі і класичну симфонічну. Можливо, це і вплинуло на композицію поеми, яка складається з чотирьох частин: Allegro giocoso, Grave, Risoluto, Finale. На думку Т. Кременя, „за формальними музичними ознаками і своїм задумом, перша частина, виконуючи функції експозиції, сповнена певної життєрадісності, схвильованості, динамічного руху, містить кілька гармонійно поєднаних між собою тем. Друга частина твору, здебільшого спокійна, будується на зіставленні магістральної та додаткової ліній сюжету, зі значною кількістю внутрішньої експресії, глибоким ліризмом. Подібну структуру має і третя частина поеми- симфонії, але її відмінність від попередньої полягає в кардинальній зміні темпоритму, динаміки, активності дій. Завершальна частина містить апогей сюжетної лінії, а також підтверджує, як правило, наявність кількох тем, які доповнюють одна одну зі своєю стихійністю, багатством жанрово-стильових ознак народної музики, спалахом духовної енергії. Іншими словами, „Сковорода” — новаторська поетична форма, яка цілком відповідає класичним уявленням про будову музичного твору”.
Жанрові особливості поеми:
□ Використання внутрішнього монологу і полілогів ліричного героя зі своїми сучасниками, відомими історичними постатями.
□ Наявність риторичних запитань, нескладних метафоричних форм.
□ Переплетіння трагізму і комізму.
□ часово-просторове зміщення смислових центрів.
□ Багаторівневість і різновекторність.
Афористичність, алегоризм і символізм поеми
Поема багата на символи, алегорії та афоризми. Розглянемо деякі з них. Так, у першій частині читаємо:
„Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себо самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Се ж бо єсть: бренне, текуче і безконечне,
немов фігурний триугол”.
Отже, „фігурний триугол” — колос, небо і Дніпро — є символами бранного, текучого і безкінечного.
„Дививсь Сковорода і думав:
А се ж бо єсть вже інший триугол:
земля — огонь — вода.
Земля, що правди прагне, права.
Огонь, цей гнів, що сам рождається
з землі в задуху, в спеку, у туман.
Також вода — душа людини,
що все — не тільки радість! —
що все одсвічувать повинна.
А се ж бо єсть вже інший триугол”.
Земля — вогонь — вода — це символи правдолюбства, поривань людини бентежного духу. Сам триугол — символ триєдиності Бога.
Використання символічних образів вітру та бурі наповнюють поему пафосом боротьби, пов'язуючи їх з провідними поняттями ідеології радянської доби (боротьба, бій, пригноблення), також через ці образи втілюється мотив простування до світлого „завтра”.
Образ піднятого меча є символом бунтарства. Мова поеми багата на афоризми: „подяка богові за все. Найперше ж: за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним”, „На всіх шляхах життя очима іншими поглянув”, „мир душі твоїй” та багато інших, які Сковорода пояснює на прикладі конкретних життєвих ситуацій. У поемі Тичина прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному. А у розділах „Кінець феодала” і памфлеті „Диспут” в алегоричній формі письменник викриває фашизм ХХ століття та його прислужників — науковців, філософів, представників мистецтва.
Ідея вічного пошуку гармонії буття в поемі
В основі філософського вчення Сковороди — питання про пошуки шляху до щастя. Григорій Савич вважав, що до щастя людину приведе реалізація закладеного в ній божественного замислу — „сродна праця” та досягнення гармонії з собою і світом. І філософ жив у відповідності зі своїм вченням. На початку поеми ми бачимо усамітненого персонажа, який дякує Бога за те, що він „щедро, щедротно!” наповнив його душу і дав їй „спокій, і мир, і злагоду, й любов”, тобто поет перебуває у стані дійсно гармонії. Але невдовзі світ гармонії починає рушитися. Спочатку пересуди ченців хвилюють душу, і „замість гармонії пійдуть зітхання, і думи тяжкі поженуть у поле, на край світу...” А одного разу філософові дівчина Маринка сказала слова („А вам, напевно, весело живеться, що ви все граєте?”), які примусили замислитися над питанням: „Чи можна шукати гармонії там, де „безвинні сльози ллються кругом”.
Герой поеми роздумує про вічне і доходить висновку, що не може бути гармонії у світі, поділеному на „світ вгорі і світ внизу”. Тільки боротьба може змінити існуючий стан речей — думає він.
До Сковороди приходять Біснуватий, Потвора, Люципер. І з'являються вони, закликаючи зробити вибір, тоді, коли Сковорода подумки стає на бік „народу” проти „панів”.
Та свій фаустівський вибір Тичинин Сковорода не зробив: мандрівний філософ не перетворився на мандрівного революціонера.
Важко уявити собі, що було б, якби Тичинин Сковорода остаточно обрав шлях боротьби. До цього Тичина міг би привести своїх читачів, якби далі продовжував свою поему-симфонію та опублікував нові глави. Сковороду можна уявити натхненником народної боротьби, але він ніколи не став би зачинателем повстання з багатотисячними жертвами. Гармонія світу для нього була на першому місці. Поет розумів це. Про що красномовно свідчить незавершеність твору.
Прийом монологу як спосіб саморефлексії автора
Тичина у своїй поемі для зображення філософських роздумів Сковороди, його вагань, відкриттів та пошуків, для розкриття духовного світу персонажа використовує такий прийом, як внутрішній монолог. Це не що інше, як заглиблення людини у свій внутрішній світ. Ми бачимо образ роздвоєної людини. Сковорода шукає своє місце в суспільстві, він ніби розривається між панами і селянством, між історичним часом і власними філософськими поглядами, між відсталим буттям і поступовою свідомістю. Як знайти вихід із ситуації, що склалася? За свого персонажа це має зробити автор, використавши свою творчу уяву. Отже, можна стверджувати, що за образом Сковороди ми можемо побачити і постать Тичини, який теж намагався подолати власну душевну роздвоєність (між національно-романтичним і пролетарсько-революційним), тобто за думками філософа автор ховає свої болі, проблеми і настрої. На сторінках поеми поеми читач спостерігає, як Сковорода намагається змінити не власне життя (він і так живе весь час поряд із простим народом), а власну свідомість і перейти на бік селян-повстанців. (Тичина теж долає складний рубіж — із поета-романтика перетворюється в співця народних мас.)
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1. Прочитати поему-симфонію „Сковорода”.
2. Дайте відповідь на питання (усно). Чи можна малюнками проілюструвати поему „Сковорода”? Які думки письменника ви могли б підтвердити ілюстраціями?
3. Робота творчого характеру: випишіть із твору рядки, які примусили вас задуматися, із яких ви зробили для себе певні висновки.
16.04.2021.Тема уроку :" Василь Стус про Павла Тичину: «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)» (оглядово).
Знайомимося і робимо висновки!!!!Вибрала епізоди, які, на мою думку, найкраще нам покажуть у чому ж феномен Павла Тичини.
Тичина міг би зробити значно більше...Не дали... Розтоптали душу, зігнули її, насміялися з неї! Хіба можна писати розпльованою душею?”. Так пише біограф Тичини С. Тельнюк. І він, напевно, має рацію. В. Стус у своєму дослідженні „Феномен доби (сходження на Голгофу слави)” теж розповідає про Тичину, генія, якого зламали суспільні умови, який не зміг протистояти насиллю і „був приневолений до існування...по той бік самого себе”. Як це відбувалося, на думку В. Стуса, ми дізнаємося, перегорнувши сторінки його книги.
В. Стус писав своє дослідження протягом 1970-1971 рр. А далі воно потрапляє в архіви КДБ, де пролежала більше двадцяти років. А ще був вирок Київського обласного суду, у якому зазначалося, що книга ця — ворожа, націоналістична, антирадянська. Чому така характеристика твору, який розповідає про долю талановитого митця? Чи, можливо, не тільки про життя однієї людини у ній ідеться? Прослухаємо деякі епізоди цього дослідження і висловимо свою думку про них і про зміст книги взагалі.
„Соняшні кларнети” — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
У своїй статті про збірку поета „Вітер з України” М. К. Зеров писав, що „найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (19001925) Тичина уже в „Соняшних кларнетах” відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної”. І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, який пише „за останньою європейською модою”...
Англійський критик Джон Фут відзначав, що „своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри”.
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: „І звідки ти такий узявся?”
Сучасники „Соняшних кларнетів” могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині”.
„Революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. „Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став” — вигукує автор другої збірки (П. Тичина. „Замість сонетів і октав”). Або ще різкіше: „Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?”
Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:
Постали череваті:
— Копай на батька яму!
— Старий на сина дивиться
Кроткими очима.
— Не йде у землю заступ?
— Обох живими в землю!
— Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки „Замість сонетів і октав”. Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха...
Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій. Це час затемнення сонця, судна година людської історії — „місто в мальованих плакатах: людина людину коле”.
Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: „Григорію Савичу Сковороді!”
Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. „Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою”. Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: „Одягайсь на розстріл!”
Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:
я в болях весь,мов хрест в коралю.
Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного”.
Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила „індивідуалістська” збірка „Замість сонетів...” Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.
Так, у збірці „Плуг” ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами ґрунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції у світі („Соняшні кларнети” — певність своєї радості від світу, „Замість сонетів...” — певність свого сумніву), то збірка „Плуг” — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.
Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп'ятий я,
— ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка... „В душі боролись два світи — гармонія і справедливість” — так поет пойменував свої тогочасні настрої.
В голосі поета з'являються небезпечні інтонації:
Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь?
Невже ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину?
Таємниця „Плугу” ще чекає свого з'ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.
Адже не з доброго дива пишуться такі вірші як сонет „26-ІІ (ІІ-ІІІ)”.
Прийшли попи, диктатори (о сором!),
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.
Стоїш. У далеч дивишся з докором...
Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!
Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сім'ї великій, у громаді вольній.
Збірка „Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в „досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу...
Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
У „Плугові” з'явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива,— досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в „Соняшних кларнетах” маємо певний стилістичний надмір, то в „Плузі” — стильову ощадливість. З'являється лаконічна чорно- біла графіка. „Найлаконічніший Тичина” — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів „Плугу”. Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.
У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського „я” на користь „ми” призводять до монументалізації образів, імперативних речень, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.
Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє „затверджую” на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.
Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини „Нехай Європа кумкає”. Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: „Ну що ж? це останній твір поета і перший твір академіка”. Поет стає державником.
1931 року в світ виходить збірка Тичини „Чернігів”:
Прокладаємо, ріжем, ламаєм,
ні жалю, ані жалощів нема.
Тичина знайшов точний вихід із „соловецької ситуації”.
Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: „Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито”.
Ми славимо, ми хвалимо,
ми дійдем до мети.
Чи облавом, чи звалами,
А Захід все ж обвалимо,
щоб далі знов іти.
Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора...
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п'яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.
...одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії.
І що ж — великий соціальний поет ХХ століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові („всім пригнобленим і бідним руку подаєм!”).
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво „Замість сонетів.” збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.
У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.
Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року „Партія веде”:
Та нехай собі як знають,
божеволіють, конають,—
нам своє робить:
всіх панів до одної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
Пани були далеко, буржуї так само. Враження, що це поет писав про власний народ — це ж бо тут, на сліпих поетових очах, божеволіли і конали мільйони. А наступні слова
Ми йдемо походом гідним,—
всім пригнобленим і бідним
руку подаєм,—
сприймаються навіть не як пустомолотство фігляра, а як святотатство.
У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. цей поет-пігмей живе й досі. Народні частівки на теми народного Тичини:
На вгороді баба,
а в повітрі флот.
Хай живе радянська влада.
От!
це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.
Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.
Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби. його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в'язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю.
Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж єси, Тичино? Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих. його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу („бо те, що всім народом пережито,— воно святе, його ти поважай”).
Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
Доля Тичини звинувачує і застерігає.
А тепер я хочу, щоб ви у коментарях до цього допису дали відповідь на такі запитання:
1. Коли стався остаточний злам Тичини? Що лежить в його основі?
2.„чи справді духовна смерть страшніша за фізичну?”
3. Як ви розумієте висловлювання В. Стуса про П. Тичину: „Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом”?
В. Стус пише: „Доля Тичини звинувачує і застерігає”. Як ви думаєте, кого і в чому звинувачує доля П. Тичини і від чого застерігає? Відповідь оформіть у вигляді таблиці.(у робочому зошиті)
Доля Тичини звинувачує
Доля Тичини застерігає
14.04 2021.Тема уроку :"«Пам’яті тридцяти» ‒ збірний образ ліричного героя. Історична основа поезії. Образно-символічне вираження ідеї твору.
Тож починаємо роботу . Будемо аналізувати іще один вірш, який виноситься на ЗНО.
Тема «Пам'яти тридцяти»: зображення самопожертви молодих людей заради Батьківщини,
Ідея «Пам'яти тридцяти»: утвердження патріотизму і гуманізму, осудження жорстокості, терору, ненависті. Любити вітчизну, віддати за неї життя — це найвища етична і духовна цінність людини.
Художні особливості «Пам'яти тридцяти»: вірш має кільцеву композицію. Поезія починається й закінчується рядками «На Аскольдовій могилі поховали їх».
Ліричний герой вірша — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучнів, цвіт нації.
метафори: «квітне сонце, грає вітер», «посміла знятись... рука», «вмерли в Новім Заповіті»; риторичні оклики: «на Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» — допомагають зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України;
риторичні запитання: «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся Каїн?» — передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося;
метонімія «зрадника рука»;
обрамлення «На Аскольдовій могилі».
Сюжетна основа твору — проста: поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молодими й славними, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає, не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили, — свою Україну.
У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів. Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом з юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, три крапки, знак оклику й знак питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), своєрідне обрамлення (однакове закінчення й початок твору) — усе сприяє створенню відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети («славних», «молодих», «коханий», «кривавій») і метафори («квітне сонце», «грає вітер», «посміла знятись... рука») художньо збагачують твір.
Рима проста (співзвучні окремі звуки): їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих — їх. Рима увиразнює твір, його емоційність, посилює ритм, об’єднує рядки, надає мелодійності, оживляє вірш.
Підсилює експресивність твору своєрідність художньої форми: твір не поділений на строфи, хоч римування другого й четвертого рядків дало б право на це. Крім того, така побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності поезії. Ритм вірша нагадує дихання вкрай схвильованої людини.
Примітки: В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року, загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російсько-більшовицької навали. Останки загиблих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві.
Поезія «Пам’яті тридцяти» відображає страшну трагедію тридцяти «мучнів українців». Поет говорить, що шлях до щасливого майбутнього тягнеться «по кривавій по дорозі». Він засуджує того, чия зрадницька рука «посміла знятись» на «український цвіт». Шляхом використання імені біблійного персонажа, Тичина акцентує увагу на несправедливості, що панує у світі, суспільстві. Адже понад все «вони любили свій... край», життя, але історія розпорядилася по-своєму: «На Аскольдовій могилі поховали їх». У кількох рядках поетові вдалося зобразити історичний факт, у якому відбилась епоха. Вірш «Пам’яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує душі читачів. І в цьому її духовно-естетична цінність.
14.04 2021. Тема уроку:"Глибина почуттів ліричного героя у поезії "О панно Інно.."та художні засоби вираження.
Опрацьовуємо іще один вірш, який виноситься на ЗНО!!!
1. Зміст вірша :
Продивіться, будь ласка , і це відео:
2.Аналіз поезії:
Дуже чуттєва і проноклива поезія. Відчувається психологічна напруженість і хвилювання ліричного героя. Прекрасний зразок інтимної лірики…
Вид лірики: інтимна
Тема: Звертання Павла Тичини до панни Інни зі своїми почуттями та спогадами.
Головна думка: Передача ніжних та щирих почуттів. Намагання відкрити своє серце панні,яку кохає.
Мотив твору: нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Художні засоби:
Епітети: зимовий вечір
Метафори: любові усміх квітне Порівняння: очі пам’ятаю, як музику, як спів
Рефрен: О, панно Інно, панно Інно
Неологізми: дитинно, злотоцінно
Римування: кільцеве
Рима: чоловіча (2 і 3 рядки), жіноча (1 і 4 рядки)
Віршовий розмір: 5-стопний ямб
Аналіз «О панно Інно»:
Вірш написаний 1911 року і за деякими джерелами є першим друкованим віршем Павла Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета, як особистості, рік навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, пізніше входить до збірки „Сонячні кларнети”.
Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже і писати про кохання, то саме так, без од и дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто и щиро, я повірила почуттям цього юнака, він досить щирий в них, коли кохаєш, то все навколо змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам! І готуємося до ЗНО!!!
13.04. 2021. Урок мовленнєвого розвитку. Написання асоціативного етюду,викликано певним художнім образом.
Напишіть етюд, у якому опишіть власні асоціації, викликані певним художнім образом (за вивченими поезіями Павла Тичини).
Етюд – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу.
Художня асоціація – зв'язок уявлень, коли одне з них у людській свідомості викликає низку інших, інколи ірраціональних (чистий – божественний), контрасту (добро – зло), суміжністю в часі (весна – цвітіння) чи в просторі (поле – жито) і постає як наслідок естетичного освоєння дійсності.
Отже, асоціативний етюд – невеликий за обсягом твір, основою якого є уявлення, викликане у людській свідомості на основі власного досвіду, вражень.
09.04. 2021.Тема уроку:" "Єдність природи ,почуттів людини й музики у поезіях " Ви знаєте, як липа шелестить...", " Пастелі".
Аналіз вірша “Пастелі” .
1.СТВОРІТЬ МЕНТАЛЬНУ КАРТУ НА ОСНОВІ ОТРИМАНОГО МАТЕРІАЛУ
2.НАПИШІТЬ ,ЩО ВИ БАЧИЛИ , ЧУЛИ, ВІДЧУВАЛИ , ЧИТАЮЧИ ПОЕЗІЮ
Автор: Павло Тичина.
Дата написання: 1917 рік.
Збірка: Сонячні кларнети.
Жанр: пейзажна, інтимна лірика.
Тема: Зображення доби у чотирьох її частинах.
Ідея: Кожна частина доби – ранок, день, вечір, ніч – прекрасна по-своєму і створює особливий настрій; вони ж символізують “добу” існування людини: дитинство, молодість, зрілість і старість.
Основна думка: Ранок, день, вечір і ніч як основні категорії виміру.
Римування: відсутнє.
Автор поділив поезію на чотири частини, кожна з яких описує частину доби: I – ранок, II – день, III – вечір, IV – ніч. “Пастелі” художні засоби:Епітети: чорний плащ, вогняними нитками, доброго вина, залізний день, чорний шлях. Метафори: зайчик ромашкам очі розтулює; а на сході небо пахне; півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують; одвіку в снах мій чорний шлях. Уособлення: випив доброго вина залізний день; навшпиньках підійшов вечір, засвітив зорі, прослав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, — ліг; укрийте мене, укрийте: я — ніч, стара, нездужаю. Повтори: побіг зайчик; випив доброго вина залізний день; коливалося флейтами там, де сонце зайшло; укрийте мене, укрийте: я — ніч, стара, нездужаю.
У своєму вірші Павло Тичина зумів «оживити» чотири частини доби: ранок, день, вечір і ніч. Поезія має назву «Пастелі», оскільки автор майстерно поєднав мистецтво слова й мистецтво живопису, тому, читаючи вірш, здається, що бачиш яскраву барвисту картину. Окрім звичайних частин доби можна прослідкувати і зображення «доби» людини – її дитинство, молодість, зрілість і старість. Особливо це прослідковується в першій і останній частинах поезії.
“Пастелі” вірш Павла Тичини
I Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— Сонце —
Пробіг зайчик.
II
Випив доброго вина
Залізний день.
Розцвітайте, луги! — :
я йду — день —
Пасітесь, отари! —
: до своєї любої — день —
Колисково, колоски! :
удень.
Випив доброго вина
Залізний день.
III
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
Навшпиньках підійшов вечір.
Засвітив зорі,
Прослав на травах тумани
І, на вуста поклавши палець,
— Ліг.
Коливалося флейтами
Там, де сонце зайшло.
IV
Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Одвіку в снах
Мій чорний шлях.
Покладіть отут м’яти,
Та хай тополя шелестить.
Укрийте мене, укрийте:
Я — ніч, стара,
Нездужаю.
Аналіз поезії "Ви Знаєте, як липа шелестить..."
Аналіз поезії «Ви знаєте, як липа шелестить…»
Ця поезія належить до жанру пейзажної лірики. Як відомо, ліричні пейзажі – це своєрідна форма художнього пізнання людської душі. Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…» – пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов’язуються з душевними настроями, а події людського життя часто змальовуються як певна паралель до явищ природи. Ось і в цій поезії єдність пейзажного образу й ліричного настрою відчутна досить сильно. Духовна спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій, голосів рідної землі. Картини природи й людські почуття чергуються.
Ви знаєте, як липа шелестить Пейзажний етюд.
У місячні весняні ночі? –
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить… Переживання ліричного героя.
Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!») привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.
Домашнє завдання :Ідейно-художній аналіз поезій, розглянутих на уроці.
Якщо ви добре опрацювали матеріал, то легко впораєтесь із тестами.
07.04 2021. Тема уроку Збірка "Сонячні кларнети"- подія європейськогомасштабу. Художнє осягнення ліричним героєм гармоніїсвіту і дисонансів революційної дійсності в збірці "Сонячні кларнети".
Тема уроку :Аналіз поезії "Арфами, арфами..."
В усіх довідниках та енциклопедіях читаємо: «Сонячні кларнети». А в Пісках, на батьківщині поета, зберігається раритетна тоненька книжечка з пишним соняхом на обкладинці і назвою — «Соняшні кларнети».
«Сонячні кларнети». — перша збірка поетичних творів Павла Тичини. Вийшла вона в Києві в приватному кооперативно-видавничому товаристві «Сяйво». наприкінці 1918 року тиражем 1000 примірників. До неї ввійшли оригінальні твори (всього 29), що друкувалися в періодиці у 1914-1918 роках; деякі твори, які ніде не друкувалися до появи в збірці («Не Зевс, не Пан…». «Цвіт в моєму серці». «Подивилась ясно…». «Світає…». «Туман». і «Вітер». із циклу «Енгармонійне». «У собор. І — ІІ». «Пастелі». «На стрімчастих скелях». «По хліб ішла дитина…». «Скорбна мати. І — IV». «По блакитному степу». «Війна. І — ІІ». та переспів вірша французького поета Анатоля Ле Браза «Колискова».
Поезії, які увійшли до збірки, умовно можна поділити на три тематичні групи.
До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. («Гаї шумлять». «О, панно Інно…». «Сонце». та ін.). Для них характерна образність та відображення розуміння законів природи.
До другої групи відносяться вірші, у яких розповідається про горе, яке принесла народу Перша світова війна («Хтось гладив ниви». «Іще пташки…».. У цих поезіях засуджується жорстокість і насильство. Поет майстерно передає найтонші настрої і почуття.
Третя група тематично поєднується з другою — це розповідь про революційні події та їхні наслідки для України. Письменник із позицій власного розуміння добра і зла, справедливості й народної моралі осмислює, що несе революція українському народові («Одчиняйте двері». «По блакитному степу». та ін.).
Збірка П. Тичини «Сонячні кларнети». відкрила низку «світлоносних книг». стала новим словом в українській літературі. В. Стус так охарактеризував її: «У світі «Сонячних кларнетів». людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту». Образ сонячних кларнетів виступає символом і вічно юної природи, і втіленням прагнень до всього сонячного, радісного. Поет висловлює мрію про щасливе життя. його не полишала віра в прекрасне й світле навіть тоді, коли він бачив людське нещастя).
У 1920 році в київському видавництві «Друкарь». вийшло друге видання «Сонячних кларнетів». Письменник хотів включити до нього нові твори, але задуму не здійснив, поповнивши видання лише творами «О, панно Інно…». «Світає…». «А я у гай ходила…». «Хор лісових дзвіночків». (уривок із поеми) та «Зелена неділя». Художнє оформлення здійснив Олександр Лозинський.
Четверте видання вийшло без доповнень і налічувало п’ять тисяч екземплярів, вийшло воно у 1925 році у Харкові в Державному видавництві України. Із книги було вилучено твори «Зелена неділя». та «Війна. І — ІІ». Художник не встановлений.
Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її — у виразі «музична ріка». що «Тичина і пісня — брат і сестра». що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом «співцями». то для Павла Григоровича слово «співець». — найприродніший епітет. Переконатися в цьому нам допоможе робота над ідейно-художнім змістом ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки «Сонячні кларнети».
Віршовий розмір — дактиль з хореєм. У цій поезії передано відчуття наближення весни. Текст можна прочитати на трьох рівнях: ідеться про пору року в природі, про прихід життєрадісної юності ліричного героя і про весну воскресіння, відродження рідної землі.
Мотив: гімн весні, молодості, вірі в щастя. У вірші постає прекрасний персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої схиляються й квіти, і живодайні дощі, і громи, і веселки. Цей образ творять вишукані неологізми (самодзвонними, ніжнотонними), епітети (золоті, голосні арфи, перламутровий плач), порівняння (поточки, як дзвіночки) та ін. Невичерпну музичну енергійність приходу весни передають постійні повтори, алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків: Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена.
Поезію написано під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна». Павло Тичина по-своєму талановито розвинув і поглибив звуко-зорові експерименти свого вчителя. Уражає асоціативне багатство твору: шум гаїв нагадує ліричному героєві мелодію арф; він просить чи то весну, чи кохану, чи Україну: «Ой одкрий // колос вій!» Ця красива метафора — заклик до молодої людини, молодої нації пильно, удумливо й сміливо подивитися в майбутнє і бути готовими не тільки до злетів, а й випробувань: «Сміх буде, плач буде //Перламутровий». Зверніть увагу на дату написання вірша: улітку 1914 р. розпочнеться Перша світова війна, яка стане початком бурхливих змін у світі, відкриє шлях надіям і розчаруванням, тріумфам і трагедіям XX ст. Поет пророче відчув наближення цієї нової епохи та и суперечливу суть.
Прочитайте поезію, заповніть таблицю
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Повторити матеріал уроку.
Підготувати відповідь на питання: «Як виявляється єдність природи, почуттів людини й музики у вивчених поезіях П. Тичини».
Робота творчого характеру. Під впливом поезій П. Тичини написати вірш — зразок пейзажної чи інтимної лірики. Використайте створені вами неологізми.
06.04.2021 Тема уроку "П. Тичина - найбільший модерніст 20-х років ХХст. Особлива поетика Тичинівського вірша:мелодика слова і музики".
Ми уже трішки встигли познацомитися із життям і творчістю поета. Пропоную згадати:
Дати відповідь на питання: «У чому ж трагізм творчої долі П. Г. Тичини?»
П. Тичина — найбільший модерніст 20-х років ХХ століття. Особлива поетика Тичинівського вірша: мелодика слова і музики.
Після виходу збірки «Сонячні кларнети». про П. Тичину заговорили як про видатного митця, найбільшого модерніста 20-х років ХХ століття, бо у ній було органічно й високомистецьки поєднано ДОСВІД НОВІТНІХ європейських поетичних ШКІЛ, насамперед СИМВОЛІЗМУ та імпресіонізму, з традиціями українського фольклору й стилями національного художнього мислення. Помітна І своєрідність символізму Тичини, який проявляється в постійному тяжінні до різноманітних видів «променистої». особливо згущеної в смисловому розумінні символіки. Найвиразніше це помітно у першому вірші збірки, з центрального символу якої і народилася назва книги. У ньому викладено основи світобачення поета, його уявлення загальної картини Всесвіту. Автор розповідає нам новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало, що творить музику Сонячних Кларнетів: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячні Кларнети». а якщо І є в безмежних далях та глибинах Всесвіту якесь божество, то воно несумісне з авторитарним гнівом, насильством І несвободою. «Навік я взнав, що Ти не гнів, лиш Сонячні Кларнети!». як бачимо, ліричний герой збірки по-своєму розуміє Всесвіт, який перестав бути для нього Божим володінням: Космос для нього сповнений танцями, музикою, ритмом Галактики, які нестримно рухливі, світлі, осяяні, безмежні в просторі і часі. Герой відчуває, як «горять світи, біжать світи». чує «музичну ріку». плину у Всесвіті. У світовій поезії перших десятирічь XX ст. важко віднайти філософський символ такої яскравості, місткості й знадливої «таємничості». Здається, це лик самої вічно недосяжної краси і гармони промайнув перед нашими очима… Отже, винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.
Як митець-новатор, Тичина творчо використовує у збірці досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Філософська проблематика збірки складна: людина і світ, людина і природа, мистецтво і життя, ідеал гармонії людини з природою і Всесвітом, протест проти війни і жорстокої дійсності, відтворення романтичного ідеалу національного визначення.
«Насамперед музика». — цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у життя в модерністській поезії кінця XIX — початку XX ст. Теоретики і практики символізму не раз проголошували, що «поезія є внутрішня музика». і що «музика — скелет поезії». І П. Тичині вдалося зробити те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися модерністи: він знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П. Тичина досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував». поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, опираючись на найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, — образну сутність слова. Ось один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування».
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами — приливами,
Купаючи мене,
Мов ластівку.
Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи, мажорний настрій поета виразно відчувається у вірші «Гаї шумлять…». (1914). Простий, звичайний краєвид: гай, річка, хмарки в небі… Але під пером митця, що, крім великого поетичного обдарування, володів також хистом живописця й музики, ця картина постає дивовижно прекрасною. Поет чує повсюди казково-чарівні мелодії, бачить незвичайну красу.
Митець добирає яскраві слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, тихий шепіт трав, хмарки біжать, неба край — як золото. Художню довершеність твору визначають також порівняння («купаючи мене, мов ластівку»., метафори («думки пряде». «мріє гай»., епітети («шепіт трав голублячий».. У вірші передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.
Прекрасною і довершеною за змістом і формою є поезія «Ой не крийся, природо…». (1915). його можна віднести до жанру пейзажної лірики. Малюнок осіннього завмирання і згасання природи не викликає розпачу і безнадійно-песимістичних настроїв. Як мінлива погода восени, так і настрій ліричного героя — то сумний, то світлий і прозорий, наче барви золотої осені. У метафоричному образі «сміялося сонце у тузі». вчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, як би не охмарювали серце сумні почуття, весна знову настане, шумітимуть зливи, перекотяться громи над полями. Можливо, головний секрет художньої привабливості багатьох віршів цієї книги, які й досі чарують читача, — у чудовій молодості і свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і прийняття світу, у тому, що носить назву вітаїзм.
Неважко помітити, що центральним, найактивнішим подразником у поезії, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слова, що означають певне музичне чи звукове поняття, — арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад:
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
… … … … … … … …
Горить — тремтить ріка,
як мýзика.
… … … … … … … …
Арфами, арфами —
Золотими, голосними обізвалися гаї.
… … … … … … … …
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
… … … … … … … …
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
… … … … … … … …
Подивилась ясно — заспівали скрипки!
Оригінальним у творчості поета є прийом характеризувати звук. Поет широко користувався методом передати словом своє сприйняття звуку: «сонячні кларнети». «арфами, арфами золотими». «сміх буде, плач буде перламутровий». «в чорному акорді». «синє брязкання кадил». «зелений гімн». Характер усіх цих тропів є виразно синтетичним.
П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись
дзвони…
Або:
Танцюють звуки на дзвіниці,
І плаче дзвін.
Відповідь на питання, у чому полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини, слід шукати в природі людського обдаровання. Талант П. Тичини, у якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова — явище рідкісне. У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.
Крім того, музикальний талант П. Тичини — талант розвинений. Підхід автора «Сонячних кларнетів». до музики — це підхід не аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.
У віршах поета поєдналися Музика, Поезія і Живопис. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини.
Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами Всесвіту, що єднають людину з природою.
VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Законспектувати матеріал уроку. Підготуватися до обміну інформацією про збірку П. Тичини «Сонячні кларнети».
1. Остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр.Збірка „Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в „досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу. 2. Коли помирає душа, то фізично ти тільки існуєш. Коли помирає тіло, душа живе вічно. Тіло рано чи пізно помре, а душа - вічна, тому її смерть набагато страшніша. 3. Тичину в добу сталінських репресій репресували визнанням. Він мав відмовитись від свого таланту письма, що було дуже важко. Тому і говорить Стус :"Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.". Його залишили живим, тому він мав відмовитись від мистецтва, боротись з ним.
1. Остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр.Збірка „Плуг” засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в „досонячнокларнетівський період”, цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу.
ВідповістиВидалити2. Коли помирає душа, то фізично ти тільки існуєш. Коли помирає тіло, душа живе вічно. Тіло рано чи пізно помре, а душа - вічна, тому її смерть набагато страшніша.
3. Тичину в добу сталінських репресій репресували визнанням. Він мав відмовитись від свого таланту письма, що було дуже важко. Тому і говорить Стус :"Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.". Його залишили живим, тому він мав відмовитись від мистецтва, боротись з ним.