Українська література 10 клас. Тема:"Афористичність, алегоризм і символізм поеми. Ідея вічного пошуку гармонії буття в поемі. Прийом монологу як спосіб саморефлексії автора". 

Я думаю, що ви всі ознайомилися із поемою-симфонією  П. Тичини "Сковорода".
Робимо аналіз поеми:

Василь Стус після прочитання поеми-симфонії „Сковорода” сказав, що якби раніше дізнався про цей твір, то не був би такий категоричний в оцінці автора й у „Феномені доби” показав би Павла Тичину зовсім іншим.

У чому ж причина такої зміни Стусового ставлення до поета? Цей великий ліро-епічний твір літературно-філософського змісту наочно доводить, що талант не покинув П. Тичину і мало не до останніх днів свого життя автор „Сонячних кларнетів” творив свою поетичну історію, за художньою силою рівну „Божественній комедії” Данте.

Робота П. Тичини над поемою-симфонією „Сковорода” тривала з 1918 р. до кінця 1950-х рр. Поет скрупульозно опрацьовував матеріали про українського мандрівного філософа. Шістдесят папок на 2,5 тис. сторінок із помітками автора засвідчують масштаби його титанічної роботи. Перші розділи поеми-симфонії „Сковорода” опубліковані 1923 р. у журналі „Шляхи мистецтва” (№ 5), а натхненна праця над текстом тривала у 1923-1934, 1939-1940 рр. Сам П. Тичина впродовж цього часу неухильно перетворювався з поета-лірика на поета-епіка.

Жанр твору обраний не випадково: поема, що стоїть на зіткненні різних видів мистецтва, передбачала надзвичайно складну сюжетно-композиційну єдність. Як професійний музикант Павло Тичина був добре обізнаний із класичними симфонічними творами українських композиторів Миколи Лисенка, Михайла Калачевського, Петра Сокальського. За своєю будовою поема-симфонія „Сковорода” цілком вкладається в рамки таких великих музичних творів і складається з чотирьох частин: Allegro giocoso, Grave, Risoluto, Finale.

Симфонія - великий музичний твір для симфонічного оркестру, що складається з кількох частин, відмінних між собою за тональністю. Для симфонії характерне гармонійне поєднання звуків і півтонів звучання, героїко-драматичний пафос, експресія, лейтмотиви, нерівномірні елементи музичної архітектоніки.

На думку Станіслава Тельнюка, поема-симфонія „Сковорода” Павла Тичини - це прозріння мандрівного філософа, проте не варто забувати, що водночас це й прозріння автора, адже образ Григорія Сковороди у цьому творі час від часу набуває ознак образу-маски, якою затуляє своє обличчя сам автор. Наприклад, душевна вразливість Григорія Савича, коли він на кораблі прибуває з чужини, ступає на рідну землю й молиться красі української природи - це й горизонт світосприйняття автора „Сонячних кларнетів”. Поему-симфонію „Сковорода” написано з постійним використанням внутрішніх монологів мандрівного філософа, полілогів ліричного героя з його опонентами чи персонажами поеми, великих пластів риторичних запитань, які нагадують хор у грецькому театрі, що пояснював глядачам, події на сцені. І якщо автор припускає, що Україні бракує не лише Кармалюка, а й мудрого очільника й духовного провідника нації, то прозорливо бачить причини падіння УНР і труднощі побудови Української держави у майбутньому.

Як відомо, Г. Сковорода - останній представник давньої літератури, для творчості якого була характерна естетика барокової культури. У поемі П. Тичини бароко існує у високому й низькому стилях. Якщо йдеться про політичні негаразди, історичний період Руїни, то П. Тичина вдається навіть до брутального показу дикого танцю церковних споруд, який стає кульмінацією поеми. Коли „вдарила” Софія, згадавши, як гуляла з Десятинною церквою, тобто міняла гетьманів, які їй молилися („виціловували руки”) тільки задля того, щоб „народ держать”, ліричний герой усвідомлює, що вороги не забаряться, прийдуть і „нову премудрість проголосять, / та не по-темному, а просто”, тобто Росія вкотре кине Україну собі під ноги.

Образ учениці Григорія Сковороди Марії - особливий. Як і в містерії „Великий льох” Тараса Шевченка образи трьох дівчат-козачок, це також персоніфіковане уособлення України, тільки цього разу - більшовицької. І хоча (за текстом поеми) Марія стає коханкою царського генерала, який придушує Коліївщину, вона ж причетна до смерті Маринчиного (ця пастушка у Павла Тичини - Україна майбутнього) брата-гайдамаки (у підтексті - українського повстанця XX ст.), а Григорію Савичу пояснює свою хитку позицію його ж наукою і ментальністю українського народу: повільністю, терплячістю („сонливість бджіл і запах меду”). Марія переконана, що Україна „між Заходом і Сходом / ніколи не створить себе”, а з цього скористають лише „другі держави”, тому „краще / зсередини зірвати всю Росію, / аніж боротися за свободу по куточках”. Цю ідеологію, що в радянські часи набула формули „навіки з Росією, навіки з російським народом”, Павло Тичина розвінчує остаточно. Марія отримує дві кулі в плечі якраз від свого коханого, того вірнопідданого Росії офіцера, який іще недавно розправлявся з гайдамаками.

Наприкінці твору ледь не гине і сам Григорій Сковорода. Це своєрідна авторська алюзія на власну долю загроженого в кожну мить радянського митця.

Діалог із текстом

1. Як ви вважаєте, чому над поемою-симфонією „Сковорода” П. Тичина працював майже все своє зріле життя, але так і не завершив її?

2. Чим саме Григорій Савич був близький Павлу Тичині? Як ви розумієте поняття „образ-маска”? Чому Тичина прирівнював себе до Сковороди?

3. Розкрийте образ Марії.

4. Прокоментуйте думку В. Стуса про поему-симфонію „Сковорода”.

Відповіді на запитання запишіть у робочий зошит.